Я з України, з Івано-Франківська, може хто чув?
Місто чудове, колись називалося Станіславом.
Сто років тому тут був випадково письменник Франко,
Є промисловість в нас: хімія, дошки, хліб, молоко.

Зліва Бистриця, справа Бистриця – купа води.
Але ні люди, ні риба не квапляться лізти туди.
Їде тролейбус набитий на Пасічну – виджу з вікна...
Це моє місто, маленьке і затишне – Галичина!

Кручені вулиці, липи з тополями та ялинки.
Сорочки вишивані, яйці мальовані і рушники.
Три автостанції, аеропорт, колійовий вокзал,
Електростанція, клуб комунальників, водоканал.

Польська ратуша, і, кажуть, під нею – підземні ходи.
Але ніколи не мав я бажання пхатись туди.
Їде машина, а в кузові крадена тонна вапна.
Це батьківщина, це моє місто – Галичина!

А це є найбільша і найбіліша із всіх білих хат.
Тут облрада, а трохи раніше сидів апарат.
Влада змінилась, та все залишилось – ті самі діди.
І, може, тому я їх ігнорую – не лізу туди.

А на Дністровській – базари, кіоски, торгові ряди.
Та грошей немаю і я си не пхаю писком туди.
Всі шось купують, міняють, ґендлюють – людей, як пшона!
Ой, рідний краю, тебе я кохаю, Галичина!

Зліва Бистриця, справа Бистриця – купа води.
Польська ратуша, і, кажуть, під нею – підземні ходи.
Трохи наївна, трохи весела, а трохи – сумна...
Ой, рідний краю, тебе я кохаю, Галичина!