Колись гітару я вперше в руки взяв,
Я думав скажу людям щось про волю.
Та я даремно, мабуть, все співав,
І часом серце вхоплює від болю.

Якісь настали такі сумні часи,
Я в них нічого второпати не можу.
Немов сновида, по Станіславі ходжу,
Де не подивлюсь – Господи, спаси.

Який же ж там спів,
Хіба що знов – анекдоти.
Де ж ти пропав, патріоте,
З тих перших років?

Була ідея і горді пропори,
Але, на жаль, то все пішло у вчора.
Бо нині що? Замкнися та жери,
Були б своя купюра та комора.

І кожен з нас замкнувся сам в собі,
Немов слимак або як черепашка.
Носити панцир, хай воно і тяжко,
Але якось безпечніше в юрбі.

Ми втратили щось,
І маєм небо у хмарах,
І по суцільних базарам
Ми несемось.

Він був актор, тепер купи-продай,
А той поет – міняло та мішечник.
І повний шлунок – єдиний його рай,
Тепер за нього думає кишечник.

А той доцент подався за кордон,
Не на сімпозіум, а також із торбами,
Він би і сам продався з тельбухами
За пару баксів, марок або крон.

Немає проблем,
Ми – бізнесмени завзяті,
А що в занедбаній хаті –
То якось проживем.

Тепер держава стала нічия,
Кому охота, той і розкрадає.
Усі крадуть, усі, але не я!
Мені байдуже, моя хата з краю.

Чи ми свідомі, хто ми є такі?
Чому говорим: Україна – мати?
Чи вже не годі самім собі брехати?
Ми не сини її, звичайні байстрюки.

Який же ж там спів,
Хіба що знов – анекдоти.
А ти помовч, патріоте,
Не треба слів...