Не поспішай, душа моя, черствіти,
Від болю та злоби не кам’яній!
Горить земля і витоптано квіти,
Та корінці залишилися в ній!

Не може бути, щоб усе – до цурки,
Щось в глибині зостанеться, либонь.
Адже були татари, вже, і турки,
І кров була і сльози і вогонь.

Осяде пил над мертвою землею,
Замріє сонце в куряві диму, –
Як я тоді камінною душею
Ті благородні промені сприйму?

Я знаю, в дні загибелі безвинних
Не вимагають милості бої.
Будь мужня, та в глухих своїх глибинах
Обережи, занедбану, її.

Коли настане мить отого щастя,
За котре йдем у полум’я та дим?
Як нині гнів, ще милість нам придасться
І скарбом нашим стане головним.

Не поспішай, душа моя, черствіти,
Від болю та злоби не кам’яній!
Горить земля і витоптано квіти
Та корінці залишилися в ній!