У родовому замку,
Десь між землею й небом,
З хмарами наодинці,
З зорями на самоті,
Жив одинокий герцог –
Герцог Велике Серце,
Той, що присвячував вірші
Жінці, найкращій в житті.

Жінку своєї мрії
Він малював в уяві
Світлими фарбами літа, осені і весни.
Герцог Велике Серце,
Скупаний долею в славі,
Так і не зміг зустріти
Ту, що бентежить сни.

Якось на полюванні
Герцог Велике Серце
В пастку загнав уміло
Горду і ніжну лань.
Очі тієї лані,
Начі ясні озерця,
Тихо його благали:
"Вбий, але не порань!"

Герцог Велике Серце
Вихопив лук і стріли,
Герцог у груди цілив,
Щоб не завдати мук.
Але, Святая Діво,
Сталося дивне-диво,
Зброя його красива
Випала з дужих рук...

...Герцог Велике Серце
Тихо молився Богу
І тамував тривогу,
І не хотів смертей.
Герцог Велике Серце
Просто не знав до того,
Що на землі бувають
Лані з очима людей.