Ой поїхав Івасенько сім літ на війну,
Лишив свою Ганусеньку на матір стару.
Казав єї годувати пшеничним хлібом,
Казав єї наповати червоним вином,
А вна єї наповала гірким полином,
Та й єї годувала вівсяним хлібом.
Ой приїхав Івасенько у сім літ з війни:
– Вийди, вийди, Ганусенько, ворота втвори!
Та й не вийшла Ганусенька, але єї свість*,
Котра тобі, Івасеньку, всю правду повість:
– Звечера Ганусенька куделеньку пряла,
А уночі Ганусенька дитя вповивала,
На розсвітю Ганусенька богу душу дала.
Не їдь, не їдь, Івасеньку, на Ганусин гріб,
Але їдь, Івасеньку, на Ганусин двір.
Та не їхав Івасенько на Ганусин двір,
Ой поїхав Івасенько на Ганусин гріб.
Прип’яв коня вороного конець єї ніг,
А сам припав молоденький д’ єї голові.
– Тікай, тікай, Івасеньку, бо я собі сп’ю,
Твоя мати чарівниця зчарує й другу!