В нас тепер ринковий рай,
все для народу.
Хочеш: живи, чи вмирай –
дали свободу.
Але, як завжди, народ
не панікує:
в кожного власний город –
він порятує!

І люди сапають, сапають,
сапають, сапають, сапають.
А сльози капають, капають,
капають, капають, капають...
Зранку до ночі в землі,
і піт не всиха на чолі,
і мозолі, і мозолі, і мозолі.

Ти копай, Іван, копай!
Бо робота – то є свято.
Восени буде врожай
(як не вломиться лопата).
Ти тепер не інженер,
не доцент і не професор,
в тебе інші інтереси,
бо аграрій ти тепер!

Всі ми в душі співаки
або артисти.
Але тримаєм сапки –
бо ж треба їсти.
Маєм картоплю й часник,
моркву й цибулю.
А хто робити не звик –
той має дулю...

І люди сапають, сапають,
сапають, сапають, сапають.
А сльози капають, капають,
капають, капають, капають.
І молоді, і старі –
тут від зорі до зорі –
і слюсарі, і лікарі, і токарі.

В мене також є земля,
я дістав її без грошей.
І тепер на куркуля
чи на дурня дуже схожий.
А онде, бачу, від ріки
тягне відра моя мила –
помідори вже підлила,
підливає огірки!

Ти вже навік полюбив
свої шість соток.
Ти через них збагатів,
як Полуботок.
І вже ніде не втечеш
від власної долі,
бо народився і вмреш
в себе на полі...

Де люди сапають, сапають,
сапають, сапають, сапають.
І кайфа лапають, лапають,
лапають, лапають, лапають.

Загиблим у нерівній боротьбі з колорадським жуком,
Тим, хто не кинув сапки у тяжкі для України час присвячується ця пісня.