Він – розум земний, і серед життя він образ людини прийняв,
Живе проміж нас, володіючи нами, але він – не ти і не я.
Не з пекла, не з неба, а з тіла людини звичайним собі немовлям,
Він, так як і кожен, звичайно, дитина батькам і своїм матерям.

Йому скоро стане тісніше між нами, у натовпі сірих гіен.
Відчуючи силу, збагне нашу слабкість і мозок його мов рентген.
Він бачить нас наскрізь пронизливим зором, читає думки у очах,
Ти тільки подумав – а він уже знає, в чім сила твоя і вчім страх.

Настане той час – і ти врешті поглянеш на світ свій з високих небес.
І ти посміхнешся, ти крила розправиш, босоніж у вічність підеш.
Можливо, по сходах підіймешся вище, можливо, в безодню вогню.
Про це тобі, певно, ніхто не розкаже, бо звідти не буть вороттю.

Ти вже не згадаєш тієї дороги, якою ти в вічність летів,
На супереч тобі збудовані вежі і стіни із кам’яних брил.
Тобі не здолати жорстокую варту і не підібрати ключів,
У домі твоєму вже новий володар, немає там місця тобі!