Гірким розляпуватим вечором –
Надбитим голосом мій сум...
Ти істини витягуєш залежані,
Щезаєш у самотність затісну.
І пальцями розм’яклими ти зважуєш
Надщерлені шматочки голосінь.
Чи то байдуже, чи то вражено
Ми спрощуємось, ми тепер лиш тінь...

Ламай! не церемонься!
Звучи, моя крапля світла.
Допий усю до денця!
Ламай, поки не засліпла!

Поклав собі мовчати й осміхатися,
Поки вирують пристрасті чужі.
Ні чванства зайвого, ні пафосу –
Всіма словами ти вже надужив.
Відпружений, так само і стривожений,
Ти цілиш моїм подихом у сон...
Отруйні стріли поглядів колошкають –
Щезаємо зі світу в унісон...