Понад степом над долами
Вітер грався ковилами,
Стрінувся йому старий
Покинутий вітряк.
І гукнув до нього вітер:
"Вже либонь не пів століття
Ти стоїш самотньо тут,
Немов навік закляк.

Пам’ятаєш, твої крила
Стільки хліба молотили!
І були з тобою ми,
Як ріднії брати.
Тож тепер летімо, брате!
Годі тліючи стояти,
Коли маєш крила,
То літати мусиш ти."

А на млині ворон чорний
Гаркнув вітру на все горло:
"За що ти глузуєш з нього,
В чім його вина?
Не турбуй дарма старого
І лети собі із Богом,
Чашу вже свою гіркого
Він допив до дна."

Та вітряк стояв отерпло,
Тільки стало в жорнах терпко,
А скажений вітер
Від свого не відступав.
Так злетіти захотілось,
Аж у грудях заскрипіло,
І змахнувши крилами,
На трави він упав.

Понад степом над долами
Вітер грає ковилами...