Жінка. Запах твій пам’ятає цей підвіконник.
Кожен твій слід відбитий рубцем на тілі моєї душі.
З тебе я вийшов, до тебе прийшов і відійду з тобою,
І вже неважливо… чи з мене писатимуть вірші,
чи я проросту у вірші.

Жінка. Я твій капітан по морях блискавичних падінь і підйомів.
Твоє альтер его у світлі всіх тих, хто пустіший за лід навесні.
І сотні тремких експедицій по закутках
твого гладенького тіла,
І вже неважливо... чи я в цю секунду у тебе,
Чи ти у наступну по вуха погрузнеш в мені.

Жінка. З тобою роки як хвилини й хвилини тривалістю в вічність.
Сплетіння безмежних контрастів на тілі
епохи досліджень кристалів піску.
Ми вивчили все, ми дісталися дна,
ми торкнулись долонями неба.
І вже неважливо... що й досі ніхто не сказав,
що пізнав тебе повністю... дику і хтиву таку.

Жінка. І пальці твої доведуть мене вкотре
до смерті й не знаю
Чи знайду слова чи слова тебе знайдуть таку і ще раз...
Ти зранку планету з зірками із ніг їм на голову ставиш,
І вже неважливо... що ближче до ночі всього лише декілька фраз
Тебе у рум’янець кривавий жбурнуть і ти млосно розтанеш,
І темінь сховає мою вічну боязнь, мої нестійкі 25-ть,
До тебе приходиш, живеш у тобі,
у тобі до світанку вчергове вмираєш,
І більш неважлива скінченність і те,
що до тебе вже нові летять