Я сам не знаю як так сталось. Непомічено
В кімнаті нашій випав самий перший сніг...
На вулиці осінні вились сутінки,
А я дивився і побачити не міг
За пеленою хуртовини непомірної
Тебе знеможену від руху і людей, –
Ти з стількома мене ділила, що не зчулася
Як стала просто квіткою з моїх оранжерей.

І новий ранок не приніс тепла і ніжності.
У кучугурах ліжко моє й ти
Сиділа скраю, як бувало в дні покірності,
Коли заради тебе я готовий був іти
Посеред ночі крізь дощі й чумні негоди,
Крізь сито натовпу, крізь стіни млявих днів,
Лише заради того, щоб твої чарівні ноги
Ступали стежкою безпечною і я тобі хотів
Всього лиш дати хоч на подих зрозуміти...
Що не в’яжу, що можеш взяти й полетіти.

Та чи жалкую я про ті свої слова?
Чи побиваюсь через хаос і свободу?
Чи бачу в інших я тебе і чи зима
Доладна все закути найміцнішим в світі льодом?
Навряд, бо ліжко моє виснажене холодом,
Мій темний демон поруч тішиться і я
Кидаю книги, фото, одяг твій у полум’я,
Коли найшвидший потяг мчить тебе в нове життя.
І хай ці шльондри зводять знову мене з розуму,
І хай біснується мій схиблений азарт,
Чи є десь більше пекло ніж у грудях коли спомини
Тебе штовхають на найвищий в місті дах?

Десятки несумісних ножових.
А я ще добре пам’ятаю твій дитячо легкий почерк,
Десятки перших ліпших, недоладних і сліпих,
Чи є десь більший рай за твої небом вмиті очі?..
І стільки снігу тут, що вже не розгребтись,
Та коли вдасться і я вийду ще назовні
І ми зустрінемось, хай споминів лихих
Не буде більше. І життя мене наповнить
Своєю мудрістю й пізнаю я цей світ,
Окрім любові не існує більше сенсу,
Я й не помітив як пішов над містом сніг,
І ти розтанула і зупинилось моє серце.