Виконавець: Noizy Minor
Слова і музика: Noizy Minor |
Я повертаюся, назад тікаю,
У місто, де для мене, мабуть, сонце вже не встане,
Я ще живий, і ще, напевно, можу жити,
Аби не вбити кілометрами залишки світла,
Я ледь живий, я вже, напевно, помираю,
На жаль, один, і не у космосі без краю,
Зникають дороги, тікають швидкі вагони,
Несуть мене у місто, де впаду знову у кому.
Просто випав із фальшивих варіантів існування,
Просто випав на три дні, не прокидався
До останніх хвилин, секунд, коли поряд стояла,
Не давайте ще завісу, невже це кінець вистави?
Не вірю! Ви чуєте? Я просто в це не вірю!
Я ще живу, серце має трохи сили,
Хоч і збиті усі ритми, хоч удари не ті,
Але я таки живий і я прагну тебе знайти.
Десь там, там, де сонце сідає за нашим озером,
Де фото чорно-білі несподівано робиш ти,
Де холод під вечір закрадається в руки,
Де о восьмій вже зникаєш, аби завтра повернутись.
Й не потрібно навіть дихати, коли ми на сходах,
Відчувати між руками тепло, а навколо холод.
Головне, що не всередині, всередині ж тепло,
І я нотами змальовую ті миті так відверто.
Афіша здерта, поки не бачить ніхто,
Якби я міг, то я натиснув би кнопку "Повтор",
Аби зануритися знову із тобою у космос,
І померти там удвох, хіба ж для щастя цього нам не досить?
Простір без тебе тут тісний,
І не світять так яскраво на небі сині зірки,
Їх не видно, згоріли вони в погляді світла,
Чорно-білого холодного ненашого міста,
Я ще живий, і ще, напевно, можу дихати,
Можу писати, коли знаю, що зустріну погляд твій,
Почую сміх я твій, візьму твої холодні руки,
Аби зігріти, й ні про що у світі більше не думати.
А якщо ні, то значить таки помираю,
Асфіксія, мені кисню знов не вистачає,
Реальність – фікція, що зникає між рядками,
І я під серце зашиваю погляд твій нитками.
І я шукаю тебе у сотнях кілометрів,
Шукаю тебе серед падінь і злетів,
Вечір без тебе тут не той,
Я шукаю причини, щоб повернутися знов.
Десь там, там, де сонце сідає за нашим озером,
Де фото чорно-білі несподівано робиш ти,
Де холод під вечір закрадається в руки,
Де о восьмій вже зникаєш, аби завтра повернутись.
Анестезія, що знеболила усі точки болю,
Розлилася усім тілом, відчути щастя дозволила,
Знову я згадав, що нібито ще живий,
Хірургія на душі, зашила усі ти шви.
І якщо треба, ти скажи – я зруйную цю відстань,
За одну недовгу ніч будь знову так близько,
Хоч ми й різні, та це немає вже різниці,
Бо я, здається, серйозно тобою так заразився.
А якщо ні, якщо не хочеш – тікаю знову на дно,
Із усвідомленням того, що це усе був лиш сон,
Що це була лише ілюзія на тему кольорів,
Я повернусь у місто чорно-білих снів.
Але ж все буде добре!