...А музика щемна в крові розгалузила стебла –
Крізь неї текли голоси із таких нетутешніх узвиш!
І що Вам ця жінка – ніколи в повіках не терпла,
Ніколи на підняті плечі Ви їй не накинете вірш!
...А губи ламаються, й дробиться, кришиться простір,
А дні налітають, а дні стугонять, як вокзал...
О, що Вам ця жінка – та, власне, й не жінка, а острів:
До неї плисти по диму через цілий прокурений зал...
– Одна по одній, наче вікна, чужі відціловані руки
Згасають у сутінках пам’яти – не зачеплюсь!
Навіщо ж ця жінка, чиясь несхолоджена мука,
Щоразу приходить під цей переплаканий блюз? –
І плавляться в кутиках рота, із присмаком сліз і ванілі,
Слова – привітання? прощення? – й лоскочуть, неначе вода...
Ви все ж пригадайте, Ви щось їй таки завинили! –
І жінка підводиться, й хустка з плечей опада...
Повз столики у силуетах, сутулих, мов скинуті пальта,
Метнете їй погляд, обвивши круг стану кільцем, –
На сизому склі, де, як відблиски, міняться пальці,
Проступить, нахилене в пальці їй, – Ваше лице...
І жінка, відтрутивши келих, здивується: – Хто Ви?
(Бо хто Ви їй, справді, – ні примха, ні доля, ні хист...)
Та доки вона, доти Ви ще шукаєте слова –
Як хвиля, високого слова – на ввесь її зріст.