Слухай мене, слухай мене крізь сон!..
(Сім часових поясів – як Венерин пояс.)
В синім світаннім вікні надимає портьєру мусон,
І жалюзі планками бряжчать раз по раз.
Пахне морем, і вітром, і трошки псом.
Перевернешся вві сні – і літак проминає полюс.
В тьмі гаража, ув авті, нанесений нами пісок
З пляжу нічного у червні – пускає озиму прорісь.
Як простирадло, бгається в складки Земля.
Спить на ній хлопчик – важке золоте джмеля,
Згустком бринючого сонця завмерли на щоках вії.
Сняться йому слова із далеких мет,
Дотики у словах, як в закритих комірках мед, –
А поза тим він значень не розуміє...

Вранішній гін по завулку – немов по каньйонному дні
(Траса за рогом грімка – наче меблю сунуть опостінь).
О, пригадай на бігу: захлинаючись од вогнів,
Нам підступала під горла нічна дорога на Бостон!..
Буде зима. Буде не знаю що. Снів
Гулом солодким наскрізно нитимуть кості...
І добіжиш до кінця не заповнених мною днів,
І зрозумієш, що час – усього лиш повторений простір.
В пам’яті світло лиця – як в шклянім яйці.
Рік вигоряє, підпалений з двох кінців
Чистим, як спирт, невгасимим вогнем спіткання.
І темномовну книжчину поволі хлопчик горта:
Вільгість вповзає під шкіру, і ніжну гортань
Вірші ворушать – цілунками і ковтками.