Діти мечей, діти вічних розлук,
Астероїди траєкторії смерті –
Наші руки завжди
Розгрібатимуть попіл,
Наші очі вічно
Шукатимуть світло
Життєдайних світів
І прелюдій любові
Серед вулиць нічних
У сяйві неонових ламп.

А у наших світах
Немає насильства,
У наших світах
Немає війни,
І тому ми вільні
У своєму місті
Хоча б у межах
Своєї душі.

Чому ж наш світ
Так жорстоко німий?!
Тому що його
Будували раби
З агоністичним відчуттям реальності,
Без підстав, без опори й мети.

Світ тримає
Одвічне бажання
Єднатися тілом,
Єднатись душею,
Та любов і рабство
Не бувають разом,
Живі мерці!
Вам цього не збагнути...

Остання крапля,
Занадто важка,
Зірвалась униз,
І здригнулась планета.
Зостались лиш ми
На мертвій землі,
Більш немає нікого,
Більш немає війни.

Дзвенів ланцюгами
Привид розлуки
Зі щастям земним,
Зі своїм майбуттям –
Закликав наші душі
До єднання зі світлом,
З Духом Святим,
У вічне життя...
І сивим пір’ям
Дощ падав на землю,
Осіннього неба
Палала безодня –
Епоха рабства,
Епоха страху,
Обпаливши крила,
Впала сьогодні.