Знову в руськім царстві пиятика,
навіть голуби на храмах сизі,
брате Каїн, ця сльоза велика
на твоїй неголеній мармизі,
що вона таке й куди тікає,
перепив чи перетовк задуже
і дрижиш мов Каїн, брате Каїн,
мій рудобородий п’яний друже.

Мій косоворотий темний роте,
в Бога просиш різки наче ласки,
знов на стайнях батогом пороти
від Москви до самих до Аляски.
Прагнеш, аж кожух під ноги кинеш,
топчеш як топтав чужу князівну,
рвеш каптан, бо ніби й справді гинеш
у безкраю ніч ведмежу й зимну.

Плачеш і дзвениш немов сокира,
що з небес упала у Недеї,
рвеш сорочку та під нею шкіра
здерта з мене десь на Єнісеї.
Братні руки до розправи скорі
для обіймів п’яних розпросториш,
відпусти мене на ясні зорі,
я вже вічний, ти мені не сторож.