В далекім краї, що в імлі
На іншому кінці землі,
Де ностальгія, мов удав,
Все давить, а не обійма –
І вже, здається, сил нема, –
Про край свій я розповідав...

* * *

Якби ти знав лиш, мій амігу,
Який чудовий запах снігу
Та запах талої води –
Тебе манило би сюди!
Якби ти бачив тільки іній,
Що на дротах електроліній,
Кущах, деревах!.. На хвилину
Присяде пташка на билину –
Гойдається билина та,
Й так гарно іній обліта!
Мороз малює візерунки.
На річці крига трісне лунко.
У дзеркалі тонкого льоду
Любується на свою вроду
Гнучкий і довгий верболіз.
Блискучі від замерзлих сліз,
Завмерли верби тихо. Он
Під вербами сліди ворон,
Мов хрестики на рушникові,
У час прогулянок чи ловів
Залишені. А на долині,
Де трави буйні були, нині –
Повита млою біла даль.
У всьому – цнота і печаль.

Несуть снігами мене лижі –
Мороз щипає, вітер лиже! –
По схилу горба мчу навскіс –
Туди, де он чорніє ліс.
Відчув я зразу його ласку –
Там тихо й тепло. Справжня казка!
Лежить, мов витвори умілі,
Багатий сніг на голім гіллі,
А зверху ще іскристий іній –
І синьо-білий й біло-синій.
Ялини там стоять стіною:
Пропустять – й зімкнуться за мною.
Зачеплю гілку якусь сильно –
І довго сніг дрібний повільно
Сідає й тане на долоні.
Краса незнаних ще симфоній!

Все далі тінь моя сягає –
Зимове сонце вже сідає.
Хоч серце ще побути хоче –
Прощаюсь з лісом неохоче.
Мороз міцнішає нівроку!
В вечірню пору мої кроки
Риплять вже голосно, і я
Замерз – і навіть тінь моя.
І от чимдуж біжу до хати,
Щоб руки у вогонь упхати...

Нема милішої від втіхи
Дивитися, коли зі стріхи
Звисають білі свічі льоду
І тихо плачуть у погоду.
Остання сталася відлига,
На річці скресла уже крига,
Частішають любовні сни –
У всьому подих вже весни.

* * *

Якби я тільки лиш зумів
Дібрати тих потрібних слів
Та описати в нас весну!..
Все прокидається від сну.
Немов дитя щасливі ви,
Що перший паросток трави
Пробився вже крізь лист пожухлий.
Ще голе все – та вже набухле.
Ряди дерев завмерли зранку
В неясному з бруньок серпанку.
Стоять без листя ще тополі.
Напровесні вони ще голі –
Лише нелічені ворони
Вкривають їх розлогі крони,
І галасливо в верховітті
Лаштують гнізда собі з віття.
Та прийде час – і тополиний
Зірветься пух тоді й полине,
І вкриє землю, ніби сніг –
Аж буде видно сліди ніг.


Торкатиметься лоскітливо –
Аж поки змиється у зливу,
Чи попадеться вітровію,
Який його по світу звіє.

В беріз вже стовбури вологі
(Коли самотні – то розлогі,
А в колі – то стрункі й високі) –
По них струмки стікають соку,
І в тріщинах кори мурашки
Там упиваються ним тяжко.

Трава росте нечутно; роси
На ній стоять вже вранці. Босим
Так любо краплі росяні
Збивати у сліди мені!
А верби, верби забув я!..
Вони – обитель солов’я,
Який на самому світанку
Собі в зеленому серпанку
Виводить пісню солов’їну
Й ласкаво будить Україну.
Зелена, квітнуча, умита –
Вона чекає уже літа.


* * *

Як п’янко пахнуть квіти влітку!
Між них літає напідпитку
Сердитий та огрядний джміль.
Бджола несе за кілька миль
До свого вулика нектар.
Та вже занадився косар –
І, облітаючи покіс,
Бджола ридає медом сліз.
Й летить в поля, бо там волошки
Синіють в житі; далі трошки –
Дзвіночки, польові ромашки
Й, хитаючись на вітрі важко,
Червоний пломеніє мак.

В пахучих травах любо так
Де-небудь прилягти на спину
Й дивитись в небо, де невпинно
Високі хмари вдаль біжать
Рядами, як небесна рать.
Між берегами невеличка
Тече до моря тихо річка.
Люблю ласкаві її води,
Бо я дитя тої природи
І вже занурююся – а-ах!.. –
Ловити рибу у корчах...
В воді по шию вже годину
Чатую вперто на рибину.
У воду враз впаде комаха –
Тріпоче й не злетить, невдаха.
Не відкриваю свого рота –
Ще запливе, немов до грота!
З хвилину так... І накінець,
Урвався карасю терпець –
І він ковтнув того живця.
І так тече все без кінця...

У моїм милім, любім краї
Усе сюркоче і співає.
Який надвечір жабок спів!
Так хор би знаний не зумів.

Смеркає. Вітер неохоче
Знамена пелюшок тріпоче.
Нечутно падає роса.
Примарна сутінок краса
Зливається з красою неба.
Що ще для щастя в світі треба?

* * *

Не знаю, добре чи погано,
Коли навколо усе в’яне
Та все навколо завмира –
Бо люба серцю й та пора,
І я продовжую вдихати
Нові для мене аромати...
... Земля, недавно ще зелена,
Вся в золоті. У листя клена
Ті кольори такої гами –
Найкращий то букет для дами!
Листок останній тріпотить,
В наступну мить він облетить –
Та любувався б кожним рухом
І тихий шурхіт його слухав.
Так милує в ту пору око
Вода прозора і глибока,
І любі запахи мені
Димів вечірніх вдалині.
Вже вранці тоне все в тумані.
Все зібрано на кожнім лані.
В ту пору кожен поспіша
На тому мати хоч гроша,
Й нічого іншого не знає –
Лиш запасає й запасає,
І зараз зайняті тим всюди
Усі звірята й усі люди.
Ті тягнуть собі в дупла, в нори –
А ми наповнюєм комори,
Підвали, ящики, діжки,
Великі і малі мішки –
І раді класти би в кишені,
За пазухи, за щоки й жмені.
Устигнути б!.. Та вже дощі.
Вертає мода на плащі.
Багаті кольором в ті миті
Лиш парасольки розмаїті
Та неясні юнацькі мрії,
Що дощ нудний, бува, навіє.

Взуття намокле терпить муку...
Та вже мороз скував грязюку,
І воно втішилось: нема
Нічого краще, ніж зима!
А я подумав, що ніколи
Не розлюблю те вічне коло.

* * *

Хай милий край мені пробачить,
Що моє серце тихо плаче...

...Хтось нерозумний кинув в річку
Якийсь непотріб невеличкий –
Й пливуть, занурившися важко,
Розкислий чобіт, відра, пляшки,
Пливе ціле і половина –
Все, чим багата Україна...

Он у болоті хтось загруз,
Не по коліна – по картуз.
І вже не гордість в мене –
Щем: у кращий в світі чорнозем...

Хазяйка добра, як годиться,
Дає зерна домашній птиці –
Й що цілиться, не має й гадки,
У них босяк малий з рогатки.
А немовлята гожі ці
Росли ж на нашім молоці...

Стоять палаци чиїсь, дачі –
Я у Європі такі бачив.
Дивлюся – аж стара будівля,
На ній з соломи перхла крівля –
Та я любуюся, бо ох,
Який на ній зелений мох!
Та що там я!.. Он той лелека
Щороку приліта здалека
Полюбоватися на нього,
В задумі підібгавши ногу.
Краса!.. А відчуття, неначе
Життя в хатині тій собаче...

Не розлюби!.. Не стань байдужим!..
Не покидай, вернися, друже,
Не їдь назавжди, повернись –
Як не тепер, то хоч колись...
Хай доля кине за моря –
Та виведе тебе зоря
Найпершої величини
Додому із далечини.
Не тільки віддані лелеки –
Півсвіту прийде, мов до Мекки!
Повір у мрію ту сміливу –
Лиш так на світі роблять диво.