"Ніщо не лишається постійним
У своєму становищі".
(Латинська мудрість)

Наша потужна цивілізація,
Яка досконало вміє грати в карти
І танцювати наймодерніші танці.

Наша потужна цивілізація,
Яка вважає себе інтелектуально
Вгодованою коровою, якщо їй вдається
З першого погляду відрізнити картини
Пікассо від полотен Рембранта ван Рейна.

Наша потужна цивілізація,
Яка сьогодні безмежно ощасливлена
Автоматом для продавання ґудзиків,
Дивовижною самопискою, яка в разі потреби
Може відкоркувати пляшку,
Водневою бомбою в енне число мегатон,
Новітнім детективом у двадцять п’ять серій,
Моральним кодексом будівника комунізму
І свіжим анекдотом із серії
"Вірменське радіо відповідає".

Ах, ця безмежно щаслива цивілізація,
Яка попри все це не забуває про те,
Що вона є найвищим виявом всесвітнього прогресу
І рухається, так, саме рухається:
Пішки, в авто, в катафалку,
В траншеї, в трамваї, і яка, рухаючись,
Встигає відвідати пивний бар,
В півголосу покритикувати
Поза очі свого начальника,
Влаштувати скандал дружині,
Розв’язати два-три кросворди.

Чуєте? Вона рухається! Чуєте?

Вирує світ, сміється, плаче, виє,
Кружляють видива веселі та сумні.
Іде вертеп без поділу надії,
Хіба що з поділом на ночі і на дні.
Кружляє світ, мовчить, як треба крику,
І правда топиться в брехні чи не щодня.
Невже і я впаду у нього й зникну
Безболісно, безлико, навмання?
Впаду туди, де безум всьому пастир,
Пасе держави, душі і слова.

О, боже мій, не дай мені упасти,
Бо обертом іде вже голова.
Бо вже і дням, і ночам моїм боляче,
О, боже мій, спаси і одведи,
І від отих лукаво єсть глаголячих,
І від отих, набравших в рот води,
Від тих за брехні лаврами заклешаних,
Від тих, що ні туди і ні сюди,
Від ідолів старих і новоспечених,
Від пустослів’я, Боже, одведи.

І пустота безмірна щогодини
Вже цілий світ береться осягти.
Як жить мені, якщо я – ще людина?
Якщо мені від себе не втекти?
Якщо і дням, і ночам моїм боляче,
О, боже мій, спаси і одведи,
І від отих лукаво єсть глаголячих,
І від отих, набравших в рот води.
О, боже мій, куди ж мені? Куди?