Моя стіна, мої ключі.
В душі печаль, в руках мечі.
Земля моя.
Один лиш крок, щоб захистить.
І дати враз спокійно жить.
Своїм думкам.
Гріх, він так жадібно в’ївся у кров.
Мить, що розхитує страх.
Біль, що збирався від люті у твоїх очах
Там і застиг.

Моя стіна, моя печаль.
Діряве дно породить жаль.
Пустіє час.
Хвилини сліз, хвилини зла.
Хто вік ішов, згорів до тла.
Ніхто й не знав.
В день, коли хмари нависнуть тяжкі.
Страх десь прокрадеться в плоть.
Як же безболісно втратити вічність свою,
Щоб легше жилось.

Ти сам на сам з собою зустрів емоції вибух.
Колеса волі провернув.
І вибір свій зробив ти поспішно, може й безсило,
Донизу вітер аж подув.
Все шкереберть, тиша тамує сум.
Ти вже сп’янілий й німієш.
Грані нема, світ так нестерпним став.
Ти вже навряд звеселієш.
Та як же так, в нестерпні години в муках горіти.
Шукати волю в небесах.
Нести свій хрест, гординю свою в долині згубити.
Перенести це каяття.
Сієш в душі безліч живих тривог.
Йдеш попри сотні падінь.
Землю ти рвеш, вабиш себе своїм,
Бо ти не людина, а тінь.