"Ой ти, дівчино зарученая,
Чого ж ти ходиш засмученая?"
"Ой ходжу, ходжу засмученая,
Що не за тебе зарученая!"

"Ой ти, дівчино, словами блудиш,
Сама не знаєш, кого ти любиш!"
"Ой знаю, знаю, кого кохаю,
Тільки не знаю, з ким жити маю!

Ой знаю, знаю, із ким кохаюсь,
Тільки не знаю, з ким ізвінчаюсь.
Вийду на поле, гляну на море –
Сама я бачу, що мені горе.

Сама я бачу, чого я плачу:
Свого милого в вічі не бачу.
Буду стояти на тім камені,
Поки не прийде милий до мене!

Буду терпіти велику муку,
Поки не скаже: дай, серце, руку!
Вийду на поле, на ту мураву,
Де я з миленьким мала забаву.

З різного цвіту вінки сплітала,
Біленьким личеньком всіх чарувала.
Ти присягався передо мною
Буть моїм мужем, а я – жоною.

Нещира була присяга твоя,
Тепер не мій ти, а я не твоя!
Буду казати світу цілому,
Щоб він не вірив ніде й нікому.

Бо я сама теє зазнала,
Коли невірного вірно кохала...
Кого любила, той – за дверима,
Кого не знала – мужем назвала!"

"Ой ти, дівчино-чарівниченько,
Причарувала моє серденько!"
"Якби ж ти так знав з сіней до хати,
Як я умію всіх чарувати!

У мене чароньки – чорнії брівоньки,
Моя принада – сама молода;
У мене чароньки завжди готові –
Білеє личенько і чорні брови!"