У містечку Богуславку –
Каньовського пана –
Там гуляла Бондарівна,
Як пишная пава.

У містечку Богуславку
Сидить дівок купка,
Межи ними Бондарівна,
Як сива голубка.

Прийшов до них пан Каньовський
Та й шапочку ізняв,
Обійняв він Бондарівну
Та й поцілував.

"Ой не годен, пан Каньовський,
Мене цілувати,
Тільки годен, пан Каньовський,
Мене роззувати!"

Ой шепнули люди добрі
Бондарівні тихо:
"Тікай, тікай, Бондарівно,
Буде тобі лихо!"

Ой тікала Бондарівна
З високого мосту;
Сама ж вона хорошая,
Хорошого зросту.

Ой тікала Бондарівна
Помежи горами,
А за нею два жовніри
З голими шаблями.

Ой повели Бондарівну
Помежи крамниці –
Прицілився пан Каньовський
З срібної рушниці.

"Ой чи хочеш, Бондарівно,
Ізо мною жити,
А чи волиш, Бондарівно,
В сирій землі гнити?"

"Ой волю ж я, пан Каньовський,
В сирій землі гнити,
Ніж з тобою поневолі
На цім світі жити!"

Ой як тільки Бондарівна
Та цеє сказала,
Ой вистрелив пан Каньовський –
Бондарівна впала...

"Ой ідіте до Бондаря,
Дайте батьку знати:
Нехай іде свою доньку
На смерть наряджати!"

"Ой на ж тобі, старий Бондар,
Таляриків бочку:
Оце тобі, старий Бондар,
За хорошу дочку!"

Ударився старий Бондар
В стіну головою:
"Бондарівно, моя донько,
Пропав я з тобою!"

Ой поклали Бондарівну
На тесову лавку,
Поки звелів пан Каньовський
Викопати ямку.

Лежить, лежить Бондарівна
Сутки ще й годину,
Поки звелів пан Каньовський
Зробить домовину.

Ударили в усі дзвони,
Музики заграли,
А вже ж дівку Бондарівну
Навіки сховали!