Запиши, мій історику, в згорток свого манускрипту:
Починається шлях до свободи з оцього візка...
То не штука – ще завтра я виведу вас із Єгипту, –
Але вийти нам з рабства – дорога така не близька!
То не страшно, що в рабстві охляли і спали з лиця ми,
То не горе, що спини побито, посічено вщерть;
Але в тому єгипетськім сні ми здрібніли серцями –
І ото вже хвороба, яку виліковує смерть.

Всім нам хочеться волі, та ба – не стрибнеш вище стелі.
Стільки літ жити бидлом – таке не минає дарма.
Ми покинемо рабські пропащі тіла у пустелі,
Бо вони вже самі мимоволі шукають ярма.
Запиши, мій історику, десь у таємному місці, –
Хто знайде, не осудить нехитре лукавство моє, –
Має шанси лиш той, що сьогодні іще у колисці,
А для решти – візок і спасінням, і карою є.

Ягве дбає про нас! – Розійдеться вода перед нами,
Ягве дбає про нас! – Будуть манна, закони, пісні.
Ягве дбає про нас! – Називає своїми синами.
Але що ж, коли внуків ми любимо більш за синів...
Запиши, мій історику, десь, можеш навіть без дати...
Так було, і так є, і цього вже не виправить час, –
Волю можна здобути, та волю безглуздо давати.
Бог нас вибрав, щоб світові це показати на нас.