Вечір-мисливець
Підстрелене сонце
Несе у сірому ягдташі.
Тягнуться хмари – скривавлені крила –
По травах,
По обрію,
По душі...

Уже сутеніє.
Туман каламутно
Клубочиться в синіх ярах...

В такі хвилини
Мандрівникам смутно.
Здається далеким шлях.
І роси холодні.
І втома нестерпна.
І стежка в село не пряма.
І плечі від ноші найлегшої терпнуть.
І на ніч притулку нема.

Заводить в село степова дорога.
Ні краю їй, ні межі.
Над нею – тини, перелази, пороги.
Та все чужі і чужі.

Іде Мандрівник.
Іде, обминає...
І раптом спинився як стій.
У нього нічого свого немає.
Та він уже й сам не свій.

Ішов, не спіткнувся, по цілому світу,
Та й тут не спіткнеться, ачей...
Стоїть молодиця,
Як тихе літо,
Не зводить з нього очей.

А очі у неї – такі тривожні,
І голос бринить – як струна:
– Скажи мені, хто ти,
Чудний подорожній? –
Питає зненацька вона. –
Ти здалеку йдеш,
Ти, напевно, втомився,
Ти ноги об камінь побив.
Зайшов би в хату,
Води напився.
Зайшов би в хату,
Спочив.

– Спасибі за ласку,
За слово гостинне.
Я й справді йду вже давно.

А жінка стелить лляну скатертину
І ставить на стіл вино.
А брови у неї – такі шовкові!
Вуста у неї – такі малинові!
Руки у неї – такі тендітні!
Очі у неї – такі привітні!

І вся вона – як жаринка, глянув – і обпікся.

Е-е-е,
Поки не пізно,
Пора прощатись.
А то тут можна навіки зостатись.

Шапку узяв,
Почав її м’яти:
– Що ж, на добраніч,
Пора вирушати...

Пильно вона йому глянула в очі:
– Куди ж ти підеш супроти ночі?

– Куди завгодно, аби із двору.
Хіба не боїшся ти поговору?

– Сказати правду – вже не боюся.
Люди говорять – а я сміюся.

Бо в тому правди нема і крихти.
Як мені легко, щоб їм так дихати!
Рано я, рано зосталась вдовою,
Та й попливла, як лист за водою.

Живу одна,
Живу, як черниця.
А люди кажуть – розпусна вдовиця.

Кажуть, гуляю,
Кажуть, чаклую,
Кажуть, чужих чоловіків чарую.
Кажуть, хлопців з розуму зводжу.
Кажуть, любити щиро не можу.
Кажуть, горілку я п’ю, як воду.
Кажуть, я маю відьомську вроду.
Трохи до мене чорти не літають...
Все вони бачать!
Все вони знають!
Тільки не бачать моєї муки,
Як в самотині ламаю руки.

Що ж ти притих?
Будеш спати на сіні.
Між нами будуть двері та сіни.
Та два пороги.
Та клямка й засув.
Щоб я й тебе не зачарувала часом.

І засміялася гірко, невесело.
Вийшла у клуню
Свічку світила.
Постіль на сіні пахучім стелила.
Чистим ряденцем її накривала,
Білу подушку на сон підбивала...
Та й побажала спокійно спати.
Та й повернулась –
Пішла до хати.
Грюкнули двері.
І зачинились.

... Зорі крізь щілини в клуню дивились
поглядом тихим, далеким, глибоким:
– Холодно в ночі у сім одиноким!

Холодно...
Холодно...
Холодно...
Холодно...

Ніч проминула.
Нічого не снилось.
Ледве на світ благословилось, –
Встала вдова,
Пирогів напекла,
Мандрівника до воріт провела.
До оболоні,
До шляху у поле.
Ще й уклонилась:
– Щасти тобі, доле!

А сусідки на неї дивилися,
І плювалися,
І хрестилися:
– Безсоромниця
і розпутниця,
Вже й не криється, шалапутниця.
Бач, відплив від берега човник...
Що не ніч,
То новий полюбовник!