Чом так довго, моя мати, мене не будила?
Не стомилась колисати, снами оповила.
Застелила степ широкий, вкрила небесами,
Над пологом засвітила місяць із зірками.

Нащо мене, моя нене, так міцно приспала?
Від моєї голівоньки думи відганяла.
Чом ти мене молодого рано не збудила?
Доки грала в моїй крові козацькая сила.
Козацькая сила...

Розбудила мене мати для лихої долі,
Як не стало вже навколо ні добра, ні волі.
Чи не з того, моя нене, мушу я радіти? –
Що пишаються ганьбою яничарські діти.

Хотів словом озватися – затуляють вуха,
Думав пісню заспівати – та ніхто не слуха.
В очах правди пошукати – заплющають очі,
Від тяжкого сну підняти – та ніхто не хоче,
Та ніхто не хоче...

Не будила молодого, була б не будила,
Тоді коли нашу правду саваном покрили,
Коли нашу гірку долю до труни поклали,
Чом же й мене, моя мамо, навік не приспали?
Навік не приспали...