Іван був з Вінницької області,
Водив напувати худобу за село
Але доля мала свої пристрасті,
І його до столиці занесло.

Вона була прекрасная шполяночка
Осьо, оса, осу в осину,
Там у друга була п’яночка,
Так Іван покохав Христину.

Вона навчалась в інституті,
Була "дюже вумна", знала похідні,
Займалась спортом, скакала на батуті
І в планетарій ходила в вихідні.

Іван був хлопець роботящий,
Він на заводі танки випускав,
Він токар був із всіх в цеху найкращий
І дошку пошани завжди прикрашав.

– Виходь за мене, Христю, заміж,
Твоїм навік я обіцяю бути.
– Не вийду я за тебе заміж,
Я про це не хочу навіть чути.

– Але не на того ти попала, віриш, –
Іван характером був хлопець впертий, –
Або під вінок ти зі мною підеш,
Або краще мені тоді вмерти!

"Гірко! Гірко! – кричали п’яні гості, –
Дай вам Боже щастя, многая літа!"
Музики змовкли, і тільки десь о шостій
В кімнаті молодих не стало світла.

Мати збирала ковбаси і сиру,
Мати проводжала діток до столиці.
– Станемо ми, мамо, у чергу на квартиру.
Дай-но на прощання напитися водиці.

Так все сталося, як і гадалося,
Все відбулося найкращим чином,
Слава Богу хотілось, слава Богу моглося,
На весну Христина принесла сина.

Три вісімсот, назвали Андрієм.
Знову мати збирає ковбаси і сиру.
Христина посміхається, Іван радіє.
Як ураз підійшла черга на квартиру.

Хлопчик підростав до наук придатний,
Вивчав комп’ютер і англійську мову,
Чемний був і акуратний.
– Як там у школі? П’ятірка знову?

Літо, канікули, весела пора!
– Телеграма, будь ласка, розпишіться, ручка.
"Іванку, Христинко, а чи не пора
Показати мені мого онучка!"

Їхали на поїзді і на автобусі,
Сірими грунтівками пилюки наковтались.
Вона вже на порозі. – Біжи синку до бабусі! –
Іванко і Христинка з матір’ю вітались.

– А ти чому мовчиш, любий мій онучку,
У тобі ж, малятко, козацькая кров є.
Я молочка наллю тобі повную кружку.
– Здравствуйте, бабушка, как Ваше здоровье?