Куди себе подіти,
Коли навколо емоційні хвилі, звукова стіна?..
І по мінімуму брати вже немає сенсу,
Коли ситий сповна тією мерехтливою миттєвістю.
Знаєш, я не винний!..
Що я міг сказати тоді?..
Відповісти, кольором знести усі шляхи,
Плями, зафарбувати рани.
І кому я що довів би?..
Сам себе навчив би?..
Битим шляхом не звикати у темряві ходити,
Жити у надіях,
Власними сльозами вмивати квіти.
Я стомився казати нерозбірливими строками,
Римуючи о першій.
І знову, тими же дорогами
Доводити такими ж невідомими словами,
Неримованими текстами.
Чуєте, я з вами!..
А кому від цього легше!?
Від вашої любові залишаються на тілі шрами.

Приспів:
Я не сам,
Щось є біля мене.
Та знов і знов дивлюся в небо.
Знаю, що я сам є поруч,
Та в мить мене немає знову.

Я не чую голоси,
Я не бачу очей,
І, відмовившись від галасливості ночей,
Крізь спітніле віконце споглядаю на людей.
Дивне небо, плямисте,
На стільки ж чисте,
Як прозоре дитинство, подуми дитини.
Як було чудово тоді, біля тину,
Коли тільки шелест листя, квіти, світанок,
Промені сонця, теплі руки мами
Завжди були поруч,
І не думаючи про інакше,
Ми мали тоді те, що називаємо зараз щастям!..
А тепер вже цінності змінилися, згоріли.
Що цікавить тих, хто так само був дитиною?..
Гроші, прикраси, дорогі автомобілі,
Заможне існування, мажорні магазини.
Я не певен, що я інший,
Звичайно, не кращий;
Але хто напевно знає зараз, що таке щастя?!

Приспів: (2)
Я не сам,
Щось є біля мене.
Та знову і знову, дивлячись на небо,
Я бачу, я є поруч;
Та в мить мене немає.
Дивно, адже сам від себе щось ховаю!..