У міжнародному потязі Чернівці – Перемишль,
на перегоні між Франківськом і Львовом,
коломийські заробітчани і заробітчанки
вголос підраховують
учорашні літаки над Америкою.

Одинадцять літаків, цілих
одинадцять!

Я подумки приєднуюся,
подумки загинаючи пальці.

Перші два роз***бали
World Trade Center,
ще два врізалися
в будівлю Пентагону.
Маємо чотири.
П’ятий упав у лісах Пенсильванії
(чи не під тими соснами, котрі я востаннє
обіймав у червні?)

Ще один над Чикаґо.
Плюс один над Ел-Ей.

Маємо сім. Але де інші чотири?
Ще літають? Збиті?
Чи вибухнули в небі? І як там Лас Веґас?

І де був Малдер, і що робила Скаллі?
І чому Брюс не закрив собою
жодної кабіни пілотів,
з одинадцяти – жодної?
І чому ані Мел, ані Чак, ані інші,
не кажучи вже про Ніккейжда чи Арнольда,
не втрутилися в аферу, стікаючи кров’ю,
за півсекунди
до катастрофи
розбивши капсулу, повернувши важіль,
дотягнувшись кінчиками пальців
до детонатора?..

Найстрашніше – це коли герої безсилі.
Найсумніше, коли рятівники не рятують.
Боже, врятуй хоч Ти:
і цю дитинну Америку, і всіх нас, хто в дорозі,
і тих, які вдома, і навіть тих божевільних...

Якщо це тільки входить у Твої наміри...