Зазираю в завтра – тьма і тьмуща
тьма. І тьмуща тьма. І тьмуща тьма.
Тільки – чорноводь. І чорна пуща.
А твого Святошина – нема.
Ні сестри, ні матері, ні батька,
ні дружини. Синку, озовись!
Поніміли друзі. Чорна гатка
в теміні. Пітьмою – хоч залийсь.
Лиш тремтить, як віра в спроневірі,
копійчана свічка на столі
та шугають люто по квартирі,
наче кажани, твої жалі.
Шурхоти і шепоти і щеми,
то твого спогадування дні,
хлюпотять під веслами триреми,
що горить в антоновім огні.
Все життя – неначе озирання
у минулий вік. Через плече.
Ні страху, ні болю, ні вагання
перед смертю. А господь рече:
відшукай навпомац давню кладку,
походи і виспокійся в нім,
у забутім віці. Тепла згадка
ще придасться на суді страшнім.

Ні сестри, ні матері, ні батька,
ні дружини. Синку, озовись!
Поніміли друзі. Чорна гатка
в теміні. Пітьмою – хоч залийсь.
Пітьмою – хоч залийсь...