Прости ж мене, господи,
За рідную мову,
Що її забув я колись
Поза іншим словом.

Плачу я, бо, о наш боже,
Як тая дитина
З міст у села старцювати
Пішла сиротина.

Пішла, рідна, та й до степу,
Щоб не чуть, не зріти
Як цурались її діти,
Її рідні діти.

Сестру рідну, тітку їхню
Як матір шанують,
А нею найріднішою,
Матір’ю, – гидують.

Піди, мати степовая,
По селах побідкай,
А ми поки під’їмося
В заможної тітки.

Тітка владою частує –
У хороми водить,
А що з тебе, степової, –
Одні пісні родять.

Протри же їм, господи,
Дурні оченята,
Запитай: – хіба багатсвом
Красна рідна мати?

Невже ж пам’ять треба стерти,
Щоб жить легше було?
Невже мати мусить вмерти,
Щоб ми схаменулись?