Жевріє світання,
І пам’ять останню
Ховають прадавні дуби.
На свіжій могилі
Над каменем стиглим
Вампір молодий сидить.
І ніч догоряє,
Співає
Скликає
У зграю
Тяжких думок...
Тому що немає –
На світі немає
Нікого, лиш він та Бог.

Скривавлені губи
І погляд забутий,
Мов погляд отих могил...
Його кладовище
В руїнах колишніх –
Хто скаже, що він не любив?..
Безсмертя лякає,
Карає
Вбиває
А далі –
Навік вампір...
Тому що немає,
Нікого немає,
Крім нього і тих могил...

Покинув родину,
Кохану єдину,
Від себе самого беріг.
Та щоб не страждали,
Від болю і жалю
Одного за одним вбив.
Чи може кохає
Вбиває
Ховає
Від шалу,
Тому що – звір...
А може... немає,
Нікого немає,
Вже всі серед тих могил...

Жевріє світання,
І став Білий Камінь
Чиєюсь могилою знов...
Бо там, під землею,
Розтята і мертва,
Остання його любов...
Бурштинне намисто
Її він затиснув
В своїй крижаній руці.
На замковій брамі
В дорогу останню
Своїх проводжав мерців...
А сонце зринає,
Палає,
Сповняє
До краю –
Всі мертві. Помре і він.
І більше немає,
Нікого немає,
Лиш попіл і той бурштин...