Ой, Іване, нащо, брате,
Було йти нам воювати? –
Може б не почули ті слова
Вже зотлілі наші кості,
Як професор той зі злості
Нас гарматним м’ясом назива...

Каже, що австрійський цісар
Дав шинелі нам і кріси,
Щоб ми воювали з москалем...
І що ми з тобов, Іване,
Наче ті дурні барани,
Йшли на смерть й не знали, нащо йдем.

Може, й так воно і було.
Ми грудьми лапали кулі,
І на шмаття дерла нас шрапнель.
Ще й свободу не здобули –
І, може, нас тому забули...
Ж правду каже все той мудрагель.

Ой, Іване, хто ж то відав,
Що воно отак все піде,
Що будеш в землі своїй – чужий?
Ліпше б далі ми лежали,
І ліпше б нас не споминали
Ані добрим словом, ні лихим.

Гірко, друже. Та згадай но,
Як хорунжий наш Михайло
На Маківці скошений упав;
Він освіти мав дві кляси...
І, може, він був також м’ясом
І не знав, завіщо воював?

Тоді ж нащо жінку кинув
І велику всю родину?
Певно, дуже цісара любив?..
Чом казав нам: "Биймось, хлопці –
І на Вкраїні встане сонце!
Натерпілись ми вже доста кривд!"

Щось не так, Іване. Годі.
Певно, бреше цей добродій,
Бо ж не задля цісарських щедрот
Зі словами "Ще не вмерла!"
Йшли ми на гарматні жерла,
Йшли за Батьківщину, за народ!

І ніколи Україну
Не поставлять на коліна,
Поки наш з Іваном дух живий.
Він міцніє з кожним часом.
Брешеш, пане, ми – не м’ясо,
Ми – народу поклик бойовий!