Це не казка, це не сон,
Два серця бились в унісон.
Твого волосся духмяна осінь,
Завжди зі мною Жасмін боса.

Її життя було коротке, вона це знала,
Дорослішала на очах і більше світ пізнавала.
Вона шукала, знаходила і раділа,
Кожній миті, що на світі жила.
Вона ловила сонячні промені, з ними грала як дитина,
Хоча тоді вже в очах дорослою була.
Її слова тікали і невловимо,
Вона тікала від нас туди куди хотіла.
На серці важко після того, що було з нею,
Вона нагадувала мені казкову фею.
У неї я навчився життю своєму радіти,
Вона лиш так могла робити.

Не віриться, що її більше не має,
Здається у дитячій досі її сміх лунає.
Та там нікого немає, лиш її любі квіти.
Без неї не ростуть, треба їх кудись подіти.
Нагадують мені про неї і знову серце крається,
Бо я не встиг, та злочин мій не карається.
Я мав би бути швидшим, але вже не від мене,
Її доля залежала, і на руках моїх померла.

Знову цей спогад – вона ще маля,
За домом на майданчику сніжинки весело ганя.
А я стою – не вірю, вона слова вже промовля,
Вона заговорила моє манюсіньке дитя.
Вона любила дощ, вона любила сніг,
Їй було весело, а я приховував як міг
Оту страшенну тайну, через яку не міг заснути,
А через кілька днів я сумом був окутий.
Як би не хотів, не можу я забути,
Коли прокидаюсь, я мрію доторкнутись
До її волосся, та розумію нескоро її побачу,
Жасмін, я за тобою щоночі гірко плачу.

Жовте листя падає мені до ніг,
Я втомився – сльози крапають на сніг.
Це ще осінь, а здається ще зима,
І в душі моїй тепла нема.