Коли повертаюсь із лугу додому,
То втискую мозок в асфальтовий двір.
Вмикаю індастріел ліфта, в якому
Душа, мов у клітці зневолений звір.
Отак відрядили із неба додолу:
(Співав я, мабуть, і їв з хмар мармелад)
Втиснули у тіло, призначили долю,
Навколо звели частокіл із принад:
І став я закований у виховання,
Очима й ногами обмежився світ.
На моє життя почали полювання
Генсеки, чорти, депутати і СНІД.
Пізніше вже ангела в поміч прислали,
У темряві він показав вимикач.
Розвиднилось. Бачу я двері й скрижалі,
І бачу, як жалить у п’яту рогач.

Приспів:
Та я заземляюсь на Боже Ім’я, –
Щезла гріхів статична електрика.
Я – вже не я, плоть – не моя.
Звуку нового воанергетика!

Вже ніби у храмі, та ще не на волі.
Чекаю антракту у 1000 літ.
Всім роздані ролі: ті – сильні, ті – кволі,
Тріщить, мов стара декорація, світ.
Все більше контрасту, все менше півтонів,
Меншини відстоюють право на смерть,
А я все на волю підштовхую долю
В надії, що більшість не йде шкереберть.

Приспів