Індія починається з того, що сняться сни
про виправу на схід. І вони сюжетні, вони –
Наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом.
Просто чуєш сурму або ґонґ, або дзвін води,
Або голос, який шепоче: "Встань і йди!",
Але ти не певен, чи серцем почув чи вухом.

Індія – це не зовсім півострів. Це материк,
Що межує з Нічим. Ані атлас, ані словник
Не враховують факту, що світ оповитий Нілом.
Що зірки на небі – то, власне, одна з вистав
У театрі Бога. І, видно, час не настав –
Площину нам легше вважати кулею. Тілом.

Ми вважаємо кулею те, що пласке, мов корж.
Але ти, почувши різке й наказове "марш!",
Добуваєш меча і рушаєш на схід, аби вмерти.
І лаштуєш загін веселих і злих зарізяк,
І вони в поході співають приблизно так,
Як ангели в небі нічні херувимські концерти.

Площина – це пустелі й царства, хребти, міста,
Над якими лишень атмосферна густа висота
В сім ворожих небес, – і яка з них розрада чи манна!
Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз,
З виноградною впертістю кручених, битих лоз
Ти проб’єшся туди, де доречне слово "рахманна".

Марко Поло казав неправду, коли
запевняв, нібито мули, воли, осли
над проваллями тьми і шматками імли
привели його далі на схід – до Китаю.
Марко Поло, певно, спав у сідлі.
Адже далі на схід немає землі,
адже Індія – це межа, це те, що скраю.

Про який там схід можна казати, якщо
є стіна, за якою велике й німе Ніщо,
і Воно не любить нас не знати за що,
як здається нам, бо насправді Воно ніяке.
Так що тут зупинка для прощ і пущ,
тут останній камінь, і дощ, і кущ,
і тому гординю в собі розплющ –
ця стіна не з тих, які беруть зарізяки.

Ця стіна – це примара така, об яку
розсипається Азія з її масивом піску,
розбиваються валки всі в її тупику,
а над нею вже інший вимір: там Бог, світила.
Але ти приблуда, і доля твоя така:
мандрувати на схід, поки тече ріка,
поки маєш надію, що з тупика
можна все-таки вийти. Ціною дурного тіла.