Зажурена пані сидить на дивані.
Я до неї говорю словами-віршами,
А вона лишень дивиться вдалеч так гірко.

Сидимо під вікном і шукаємо снів,
Я про них ще колись-то напишу пісні,
Але поки що сумно, лиш в небі сміється дві зірки.

Ми співатимем пісню про наші дощі,
Ми співатимемо, але у душі
Буде вогко, немов надворі учора.

Скоро сонечко зійде, зіпнеться роса,
А у твоєму оці застигне сльоза.
Я тебе поцілую, а далі піду в сині гори.

Час – ілюзія сміху, ілюзія щастя,
Час народжений криком третього блазня.
Я шукаю свіжіше й щиріше у собі.

І мені все одно, хай співають птахи,
Хай кричать коти на порозі весни.
Я зустрів свою долю у твоїй подобі.

Не журися, не плач – завтра знову дощі.
Бачиш, вогником світиться пломінь свічі –
То моя спопеліла душа чекає на весну.

Будь моєю весною, будь світлом і тінню,
Хай прохромить назавжди це дике тремтіння...
Задля тебе я тричі помру і двічі воскресну.