В’ється річенька в’юнка поміж осокою,
Тут, кохана, зустрічались в юності з тобою.
Тут чекав тебе щодня, доки місяць зійде...
Під вербичкою сидів, все чекав, що прийдеш.

Я до хутора щоліта їду у відпустку
І в даруночок тобі знов привіз я хустку.
Попід хатою ходжу. Сонечко сідає.
Нічка тиха. Зорепад. Лиш тебе немає.

Ось я знову біля річки. Місяченько світить.
Під вербичко чекаю, щоб тебе зустріти...
Вийди, дівчино моя, прошу, не жартую,
До серденька пригорну, ніжно поцілую.

Я поклав оту хустинку на кленову кладку,
Вранці будеш воду брати – забереш на згадку.
– Так чому ж ти не прийшла, дівчинонька мила?
– Бо я все своє життя іншого любила.