Ця жахлива самотність, вона не має кінця,
Вона глибше ніж в душах, наче не з цього життя.
Вона створює нас, мене із тобою,
За чужим і чужою, образом, подобою.
Вона наче сліпий музикант,
Що співає про світ, якого ніколи не бачив,
А світ не любить його, та не може позбутись,
Бо він є безсмертним, він є безсмертним...
Він не бачить, як рвуться струни нервів,
– Гей, козаче, притупилась твоя шабля від людської брехні.
Не знесло залізо, цієї темряви-ночі,
І слово безсиле, цей камінь не зточе, мало віри...

А ти все шепочеш мені якісь колискові,
А я вже холодний, моє тіло мертве.
Та на те ти і мати, щоб не вірити в це,
Коли всі у це вірять і всі про це знають,
Це жахлива самотність накручує стрілки,
Десь о пів-шостій все зникне назавжди,
Бог залишиться сам, і вже священна самотність,
Подарує натхнення, і настане день перший...
Я чую ці ноти, найперші ноти весни:

"В цьому немає нічого такого страшного,
Протягни руку, я тобі допоможу,
Ти ще так мало знаєш: ха-ха-ха!..
Ну, будь сміливішою, зроби крок,
Зроби крок! Крок!
І закружляла голова,
Непутяща ти наша – мати історії...

Творча самотність рветься на ружу,
В несподіваних формах бачення світу,
Та навіть для того, щоб все було, як було,
Потрібно в свій час принести свою жертву!
І ця клята самотність – виїдає мене,
Всі речі втрачають – свій сенс, своє місце,
І тільки любов, десь далеко-далеко,
Танцює, танцює, свій вальс по серцях.