Прокинеться вранці маленька дитина
І спитає тебе, що таке Україна.
А ти відповіси, що була така країна,
Але через твою байдужість перетворилася в руїну.
Що люди не пам’ятали рідної мови,
Блукали у хащах, знаючи дорогу.
Сміялися зі свого, поважаючи чуже,
І себе принижували, заради грошей.
А чи можливо таке? – спитає малеча,
У очі глянувши, обнявши за плечі...
І тільки тоді усвідомиш провину,
Що не зміг подарувати власній дитині
Країну і дім, де виростили тебе,
Де ти бігав маленьким, шукаючи себе,
А вона тепер самотня, чужа чи ізгой,
І провина лежатиме все одно за тобою...

Читатимеш казку, якщо вона іще буде,
Про давніх героїв, які були усюди,
Які свого не віддавали, боролись за нього,
Не чекали, що хтось подарує їм долю.
Про прекрасні землі, які існували насправді,
І міста неповторні, які стояли на варті.
Але спитають тебе: Чому ти все втратив?!
Чи ти в яничара вирішив погратись?
Чи 2012-го може злякався?
І повіддавав усе, але так і не врятувався?
Тоді проситимеш пробачення в усіх, кому ти зрадив,
За те, що не встояв, за те, що ти втратив.
Як можна повернути себе на цю Землю,
Назватись людиною, коли навколо так темно,
Згадати свою мову і хто ти є насправді,
І повернутись до рідних скромно чи в славі...