У осінню нічку вітер свище полем,
Сумно і тривожно буйний ліс шумить...
Під високим дубом на землі холодній
Ранений у груди партизан лежить.

Кров гаряча з рани струмком витікає
І ніхто не бачить, тільки смерть страшна...
Ранений у груди помочі благає,
І ніхто не чує, тільки ніч одна.

Не знаєш ти, батьку, і ти, стара мати,
Як та рана в серці тяженько болить...
Не знаєш, сестричко, де твій брат вмирає,
Бо найтяжчий ворог не дав йому жить.

Ніхто з вас не прийде бачитись востаннє,
То хотяй, кохана, ти прийди сама,
Може, твої сльози кров гарячу спинять,
Щоб вона так скоро з серця не стекла.

Дай най подивлюся в твої ясні очі,
Може, легше буде у сирій землі!
Притули ти руку до тяжкої рани,
Може, легше стане помирать мені!

Прощавайте, всі рідні, не тужіть за мною!
Грудь мою ранила куля гострая.
Прощавай, дічино, не чекай на мене.
Я вже не повернусь, ти тепер одна.

Правою рукою рану затуляє,
Лівою рукою кріса притулив:
"Прощавай, мій друже, я тебе лишаю.
Як рідного брата я тебе любив".

В смертних судоргах він розплющив очі,
Смерть над головою вже йому стоїть.
"Прощай, батьку й ненько, я вже умираю,
Не будете знати, де ваш син лежить".

Десь далеко в лісі сова закричала,
Ранений в гарячці помочі благав...
Ще щось хтів сказати – смерть уста скривила:
Так в осінню нічку партизан вмирав.