Як олень той, що загнаний в болото,
Зацькований собаками в лісах,
Боролися там відділи піхоти,
Кіннота йде за ними по слідах.

Паде з утоми військо по дорозі,
Не в силі кріса вдержати в руках,
А босі ноги пухнуть на дорозі,
Кривавлять рани в драних сорочках.

І бій кипів... І сил вже не ставало,
За полком полк ішов ворожих сил...
І крикнув хтось: "У нас нема набоїв!"
Зполудня втихло і впав останній стріл.

Зігнали їх, забрали від них зброю –
Вірних синів святої боротьби...
І впав наказ: "Ви власною рукою
Копайте тут самі собі гроби!"

Притомлені, знеможені, побиті
Копали враз могили на полях...
Під оклик, гомін, крик несамовитий
Московських військ всі стали у рядах.

"Готова вже могила всім єдина", –
Промовили. А відповідь дав кат:
"Ось вам Соборна Вільна Україна,
Для вас нема, соборники, пощад!

А коли хтось із вас складе присягу,
Що буде вірним вік-по-вік Москві,
І відречеться нині свого стягу,
Той буде вільний і щаслив тоді".

В холодну днину, серед снігу й мряки,
Над сніжним гробом, що на них чекав,
Мовчали триста шістдесят юнаків,
Ніхто не зрадив, ласки не благав.

І впав наказ, клекочуть скоростріли,
Юнацтво стелиться, мов та трава,
І труп за трупом падає в могилу,
А скоростріл клекоче, не вгава.

З великої некритої ще ями
Несуться зойки ранених і зов.
І хтось грозив кривавими руками:
"Ми нині гинем, завтра – кров за кров!"

Хтось вечором закопував могилу
І бачив, як один стрілець вмирав,
І говорив до другого насилу:
"Ти смертю життя народу дав".

Пливуть роки від роду і до роду,
Співає пісню вже новий кобзар
І оживає у піснях народу
Кривавий, ще непомщений Базар.