Прощавайте ви, друзі мої, не споминайте злом,
Згадайте лиш, як ми колись ділились сухаром.

Сьогодні ми, а завтра ви – в нас доля всіх одна,
І гірку чашу мук-терпінь ми вип’єм аж до дна.

Згадай лиш, як по лісах нас їла мошкара,
І тих друзів, що забрали тиф, голод і цинга.

Згадай, як наші брати вмирали в чужині,
Як хоронили ми їх там, у вічній мерзлоті.

Тюмень, Кузбас, Тайшет, Усть Кут, Норильськ і Магадан...
Зложив кості у тій землі товариш наш не один.

Не забувайте наш етап у люті морози,
Голод, холод на чужині, нашу нужду й сльози.

Згадаймо, як то було у ті довгії роки,
І як здружили усіх нас сибірські бараки.

Східний Сибір і Колима, шахти і рудники...
Ми там робили і жили – знедолені раби.

Не забудемо сталінські бараки й табори,
І як із нас знущалися енкаведистські кати.

І знаємо, проклятий кат пощади нам не дав,
Визвольної війни синів до банди прирівняв.

Та прийде час, минеться враз неволя і тюрма,
І усміхнеться ще й до нас кохання і життя.