Збирався козак від’їжджати до бою,
Свій край боронить від ворогів,
Прощався з матусею дуже старою,
Просив доглядати її.

Матуся за сином ридала всі ночі,
Ридала цілісінькі дні
І плакав хтось в саду під вербою...
То плакала мила його.

Три роки минає, війна не кінчиться,
Ніхто не вернувся з війни,
Матуся на шлях виглядати ходила,
Чекала його восени.

Одна тільки мила весела, щаслива,
Не жде козаченька з війни.
З другим жартує, весілля готує,
Сидить вишиває рушники.

А клялась судьбою, що буде любити,
Ніколи не зрадить його,
Аж поки вернеться з бою додому,
Повік не забуде його.

Вертають з побідою лицарі слави,
Прапор перемоги несуть,
Ведуть своїх коней у рідну оселю –
Назустріч їм квіти кладуть.

До рідної хати козак під’їжджає,
Чомусь не виходить ніхто –
Забиті дошками і вікна, і двері,
Кругом кропивою заросло.

Померла матуся і зрадила мила...
Навіщо вертався з війни?
Степи там политі кров’ю вірних друзів,
Вони пригорнули б мене.

Як смерть наді мною косу підіймала,
Навіщо від неї боронивсь?
За свій рідний край, за зрадливую милу,
Як лев, з ворогами я бивсь.