Прощався стрілець із своєю ріднею –
Він поїхав в далеку дорогу,
За свій рідний край, за стрілецький звичай,
Він поліг за свою перемогу.

А вітер колише шовкову траву,
Дуб додолу сумний схилився,
Листя шелестить, вбитий козак лежить,
Над ним коник його зажурився.

– Ой коню ж, мій коню, не стій наді мною,
Я тим часом полежу прикритий,
Біжи, коню мій, скажи моїй рідні,
Що я лежу у степу забитий.

Нехай батько, і мати, і сестри, і брати,
Нехай вони за мною не плачуть.
Я в степу лежу за ідею свою,
Чорний крук наді мною закряче.

І висиплять не мені високу могилу,
І посадять в головах калину.
Чорний крук кряче, а дівчина плаче:
– Прощавай, молодий козаче.

Нош поховали і дзвони не грали,
Його друзі жалібно співали.
Смерековий вінець ще й березовий хрест,
Дрібні сльози його поливали.