Хоч оспівані ви вже стільки раз,
Але знов і знов серце рветься
Розказать про те, як при вас воно
І хвилюється, й швидше б’ється!..
Очі карії, очі чорнії,
Очі сірі, зелені, сині
Найвродливіших – більш нема таких! –
Дорогих моїх українок!
Ви вбирали у себе сторіччями
Цих ось наших землі і неба
Дивовижну красу одвічную,
Щоб тепер нею нас манить до себе!
Очі, очі, вкраїнські очі,
Дня ясніші, темніші ночі,
Як же все в вас злилось водночас, очі!
Очі, українські очі...

І дівочії, і жіночії –
Ви були мені завжди любі,
Хоч доводилось у житті од вас
І спасіння взнать, і погубу...
Раз побачивши – не забудеш вас,
Снитись будете вже щоночі,
Хто у ваш полон втрапить хоч на мить –
Волі зроду вже сам не схоче!
Ви вбирали у себе сторіччями
Під гаїв солов’їних щебет
Наших предків красу правічную,
Щоб тепер нею нас манить до себе!..
Очі, очі, вкраїнські очі,
Що ж ваш погляд мені пророчить?
Як же все в вас злилось водночас, очі!..
Очі, українські очі...

Якщо раптом десь у твоїй душі
Щось прокинеться, затріпоче –
Значить, друже мій, в тебе вцілили
Своїм пострілом тії очі!
Взнай же й ти тоді, що на всій землі
Від минувшини і донині
Не було й нема більш таких очей,
Як отут у нас, в українок!..
Від очей тих краси предковічної
Може враз все піти шкереберть!
Але знову і знов сторіччями
Манить нас попри все вона до себе...
Очі, очі, вкраїнські очі,
В них заглянеш – потонеш, хлопче,
Як же все в вас злилось водночас, очі,
Очі, українські очі!