Наїхали кати в село хати розвертати,
Найдорожчих товаришів в кайдани кувати.

Закували товариша, каленика Жука,
Заплакала його мати, як сива голубка.

Ой не тільки його мати за ним заридала,–
Не одная дівчинонька тяженько зітхала.

Заставляли товариша хати розвертати,
Заставляли карбівкою збіжжя обливати.

А товариш не мав змоги оцього робити,
Та й побрали кати гуми, та й почали бити.

І посікли йому плечі, поламали руки
Та й забрали товариша на тяжкії муки.

Хто цього недобачає, що катюги роблять,
Хай придивиться пильніше, то побачить добре.

І ти, Боже святесенький, теж недобачаєш,
Бо, напевно, ти з катами в одну дуду граєш.

Бо катюгам тим проклятим ми вже не дивуєм,–
Задля них ми на цім світі вже пекло готуєм.

Що тобі, стара святиньо, то дивуєш дивом,
Напоїли тебе кати горілкою, пивом.

Ой коли б ти, святий Боже, горем не впивався,
То над бідним ти народом більше б не знущався.