Дасть Бог, я проживу ще 300 літ,
Як і усі, хто плистиме зі мною.
О, я ковчег змайструю так, як слід,
Та чи ж то жарт – створити знову світ:
Де схибив Бог, як впоратися Ною?

А ще ж потрібно, – Господи, прости –
Всього живого вибрати по парі,
Бо більше кораблю не понести.
Так, так, то правда. Що ж так мучить встид,
За тих, кого полишу Божій карі?

Ніхто іще нічого не збагнув.
Регоче сич у вербинім волоссі.
Зозуля ще кує комусь весну.
А ліс найкращі шати одягнув,
Немов, почув, що то – остання осінь.

Чи ж бракувало воєн та хвороб,
Чи ж не простіше б їм не дати плоду?
Було б забрати силу їм, було б...
Та Бог у гніві, Бог сказав: "Потоп!"
І кару склав на мене і на воду...

Сміється сонце, річка жебонить,
Сиджу, тешу буршприт із яворини.
Така ясна і приязна блакить.
А серце то калата, то щемить
Від кожної найменшої хмарини.

Ну от, уже й по всьому, змито гріх.
Пливе ковчег землею водяною.
Над палубою щебіт, гавкіт, сміх.
А я щось найдорожче не вберіг.
І чую, шепче Бог: "Я також, Ною".