Розбіглися дитячі пустощі...
Грудневим листям на липах висить,
Свистить з’шдена, лускощить
Жага спотівша – задзюбана нить.

В пил розбиті зайчатка
В дівча (з) Сонячного – гаряча хить...
У ванній пускав барви бульб,
Пірнув під воду – ковток болить.

Китицю з потилиці зостриг – зосліп,
Сльоза – рідкий фольклор душі...
Полонила полониною тіла в мить,
Дзвіночок на животі тремтить.

Ти хто? Авжеж, я не відьмак...
І ти не куштувала моїх трав.
Винюхала усього, поки спав,
І я пропав до страв твоїх припав!

Насолила з мене повну діжку снів-блинів,
На Катерину почала віщувать.
На Андрія віск лила-ліпила,
Полеля розбудила – що тепер – кричать?

Мов соти меда жувать, та не проковтнуть,
Пророкувати кару – то не про нас!
Відкоркувати себе і в перехресті вуст,
Затаврував в зірки нас Волопас.

І хто тут вигра – коли сам маклер – Чорт?
Спитай, чому в зими немає квіт...
То просто сніг малий – то ти та я...
Летять сніжуні – цьогорічний цвіт...