Пухнаста хмарина лине рікою
Сонце із неї ледь-ледь прозріває,
А серце моє покрилось журбою,
І все це прекрасне,– поволі згасає.

Та хмара, що око моє милувала,
Що зрошувала п’янкі квіти,
Те сонце, що душу мою зігрівало,
Й любило при сході горіти...

Усе це погасло, мов полум’я свічки,
Мов вогник, у далині,
Мов квітка самотня в землі біля річки, –
У мить це погасло в мені...

Приспів:
Прийшла та година смутку й печалі,
Година, що серце нещадно ранить.
Те серце, що спогади в ньому бриньчали,
Та зараз, лиш в грудях нестерпно болить.

Болить до нестями і думка холоне,
Остання мить догорає...
Згорить, і серце навіки полине
До сонця, що вічно палає...

Тож гляну я ще раз на жовті поля,
На небо, що барвами грало,
І вийшов мій дух... Огорнула земля
Те серце, що зіркою стало.

Приспів

Прийшла та година смутку й печалі,
Година, що серце нещадно ранить.
Те серце, що спогади в ньому бриньчали,
Та зараз, лиш в грудях нестерпно болить.