Вона дивилась в очі дощу,
Вона відкривала йому вікно,
І дощ крадькома обіймав її тіло
Обережно, щоб не бачив ніхто...
Щоб не бачив ніхто, як вона йде на плаху,
Як ноги цілує гарячий пісок,
Як очі її наповнялись сльозами,
Коли вона робила наступний свій крок.

Вона свята повія, вона чаклунка,
Вона з тих, кому підкорився вогонь,
Голос її перетворився на пісню,
Вона має право перервати твій сон.
Від кроків її розсипались перлини,
Вона йде по воді, не замочивши ніг,
Їй шістсот тисяч років, та що їй із того,
Її волосся не знає, що таке сніг...

Відгукнувшись на пісню чарівної сопілки
Ми йдемо за нею, мов щурі,
І владика моря нам відкрив свої двері,
І ми охрестились всі...

Ми йдемо по краю божевілля,
Ми йдемо, лишивши за собою
Біль і страх, відчай та сумління
Та 20 000 метрів під водою.