Доню моя, моя ікс-хромосома,
Ось ти й доросла – не пух, а перо...
Скільки ж в тобі є повторень знайомих –
Норов свій бачу, характер і кров...
Що ж ти взяла так бездумно від мене
Все, з чим так складно і жить, і любить...
Це – долі жарт, несмішний і нікчемний...
Що ж тут поробиш, і що ж говорить!..

Взять би тобі обережність і хитрість,
Та, видно, мало їх маю я сам...
Ти ж узяла мішанини макітру,
Тої, з якою в житті – лиш бедлам!..
Чую усім – купу дров наламаєш,
Лоба готуйся надміру набить...
Знать би мені, де спіткнутися маєш,
Щоби соломки успіть постелить!..

Ну, та невже ж все в мені так гуляє –
З верху до низу і з боку на бік,
Чи у душі я нічого не маю,
Крім рис тернистих, що бачу в тобі...
Мучать мене невідомість і жалість,
Рвуть мені серце тривога і біль...
Дай тобі Бог, щоб життя не кусало
І в тії рани не сипало сіль...

Доню моя, моя ікс-хромосома,
Ось ти й доросла – не пух, а перо...
Скільки ж в тобі є повторень знайомих –
Норов свій бачу, характер і кров...
Бачу в тобі твій наплутаний вибір,
Та з ним змиряюсь, бо Небом дано:
Ти ж – моє все! і на цьому спасибі,
І що взяла ти – мені все одно!
Ти ж – моє все! і на цьому спасибі,
А що крім цього – мені все одно...